Значним скульптором другої половини 19 і початку 20 ст. був Томаш Дикас (1850-1910).
Походив з бідної селянської родини, але з дитинства виявляв художній талант, вирізав фігурки з дерева. Це привернуло увагу власника маєтку князя Владислава Сангушка, який забезпечив йому виїзд до Львова на навчання, чого батьки не могли позволити собі зробити. Згодом хлопець також отримав фінансову допомогу від о. Адам Сапіги, завдяки якій він закінчив Краківську школу образотворчих мистецтв, а потім навчався у Відні.
Закінчивши навчання, він на постійно оселився у Львові, де керував власною студією при монастирі оо.бернардинів (у центрі міста).
Як і в житті, Дикас був скромним і ощадливим у своїх роботах. Ми не знайдемо рясно драпірованих матеріалів, дорогих дрібничок або вигадливих зачісок. Його цвинтарні плачки та мадонни схожі на сільських дівчат, вони босі, з розпущеним волоссям. Їхні обличчя виражають безмежний спокій і смуток.
Одними з найцікавіших надгробків Дикаса є надгробний пам’ятник Петру Кшечуновичу з жіночою фігурою з палаючим смолоскипом, пам’ятник Майєрів з жінкою, що дивиться в небо, та надгробок Войнарів класицистичного стилю з жіночою фігурою, яка гасить факел життя (приписується авторові).
Томаш Дикас також зробив кілька фігур для середовища католиків вірменського обряду – його Мати Божа і Христос, що несе хрест (підписаний) стоять донині у вірменському дворику в центрі міста. Багато епітафій, зроблених художником, не збереглися до нашого часу, оскільки післявоєнна радянська влада нещадно знищувала інтер’єри сакральних будівель. До цього дня ви можете милуватися, серед інших, мармуровою епітафією Тадеуша Жулінського у колишньому домініканському костелі.
Мало хто знає, що художник був “спеціалістом з Міцкевича”. Як відносно невідомий художник, він отримав І премію у двох наступних конкурсах на пам’ятник Міцкевичу в Кракові (у 1882 та 1885 рр.), що було незвичним явищем у мистецькому світі. Ці проекти залишились нереалізованими через критичні зауваження інших учасників (переможний проект Дикаса назвали твором “… без поезії та життя”). Було оголошено ще один, третій тур, в якому Дикас не вже переміг. Пам’ятники поету його різця були встановлені в Перемишлі, Тернополі (не зберігся) та Золочеві (не зберігся). Преса писала про тернопільський пам’ятник, не шкодуючи похвал: “Цей пам’ятник є неперевершеним як в загальній ідей, так і в деталях, що найголовніше, портрет гарний і вірний, голова трохи піднята. Це доводить ґрунтовну освіту, працьовитість та високий художній рівень автора, він також був, якщо не матеріально, то морально, чудово винагороджений, бо коли він вийняв скульптуру Міцкевича з ящика на п’єдестал, вибухнули оплески та вітання. Рідко коли художник отримує таку одностайну похвалу”.
Гіпсові статуетки Міцкевича його авторства офіційно роздавалися по школах в Галичині. Незважаючи на безсумнівну популярність, посаду, яку він здобув, і впізнаване ім’я, художник ніколи не бажав слави чи розголосу. Як згадували його колеги, з шкільних днів мало що змінилося – він жив тихо і скромно, як тоді, коли доля подарувала йому першу стипендію, і Дикас хотів усіма силами довести, що вона не була надана даремно.
Томаш Дикас помер в 1910 році у Львові. Його поховали під скромним надгробком на Личаківському кладовищі.
Джерела:
Бірюльов Ю., Львівска скульптура, Lwów 2015
Nicieja S., Ogród snu i pamięci, 2010
Banasik P., Zawiła historia budowy pomnika Mickiewicza w Krakowie, histmag.org https://histmag.org/zawila-historia-budowy-pomnika-mickiewicza-w-krakowie-12086 (доступ 29.09.2020)
Pomnik Mickiewicza. „Kurier Lwowski”. 284, s. 4, 13 października 1895.
